Кордон. Життя на вістрі леза
З початку повномасштабного вторгнення свої домівки на прикордонні Чернігівщини покинули понад три тисячі людей. Про необхідність виїзду з небезпечної прикордонної зони влада говорить постійно.
У стрічках новин щодня з’являються сумні новини про обстріли населених пунктів, які знаходяться в безпосередній близькості до кордону. Сеньківка, Берилівка, Мощенка, Гасичівка, Сутоки, Полісся, що на Городнянщині, теж піддаються нещадній дії ворожої артилерії. То тут, то там у ЗМІ можна прочитати, що в деяких селах вже не залишилось жодного жителя. Втім, це не зовсім так. У Сеньківці, наприклад, досі проживає один чоловік. А в Берилівці – 12.Староста Мощенського старостинського округу Сергій Руденок так розповідає про ситуацію нині в одному з найнебезпечніших старостатів:
– У Мощенці в 2006 році, коли я прийшов сільським головою, фактично проживало 560 жителів. Нині ж постійно мешкають 199, серед яких 22 дітей. Ніхто з них виїжджати не хоче. Більшість прямо запитує: «А куди нам їхати?». 17 та 18 травня були сильні обстріли. 23 травня знову стріляли. У Сутоках, де нині проживають 11 людей, дві хати згоріли повністю. У Мощенці пошкоджено «прильотами» п’ять будинків – не тотально, але житло постраждало, люди, на щастя, всі цілими залишились. В одній нежилій хаті в центрі села «відбило» цілий кут. А в одному жилому дворі снаряд під баню впав. І в хаті комин рознесло. Люди, як починається обстріл села, в погреби ховаються. Я й сам вперше від повномасштабного вторгнення 17 травня в погріб спускався – дуже гучно було. Укриттів в селі нема, лише людські погреби. У гарних господарів і погреби хороші. Було в нас – снаряд під самісінький погріб прилетів, вирва утворилась. А погріб цілий.
Староста каже, після того шаленого обстрілу чоловік вісім виїхали з села, налякані вогнем. Але вже всі повернулися. Хто ж то хоче рідну хату й все нажите залишати?
– У нас у Мощенці як: стихли вибухи, люди з погребів повиходили – та й зразу на подвір’я та городи, оцінювати скільки шкоди наробило. Два дні нібито всі в паніці, міркують що далі робити, й навіть розмови про переїзд затівають. Потім стихло, паніка минає. А через п’ять днів ніби й війни нема – худобу порають, городи. До війни, на початку 200-их років, у Мощенці було 286 корів. Нині залишилось десять, а в Сутоках і Берилівці – по дві. Молоковоз приїжджає коли через день, коли й щодня з Борович, що на Сновщині. Молоко приймають по вісім гривень за літр. Городи тракторами обробляємо – багато в кого мотоблоки є, а в кого нема – домовляються. Магазини два в Мощенці працює, постачальники заїжджають, завозять все необхідне. Шкільний автобус дітей наших у Городню щодня возить, а початкова школа, тобто семеро малюків, навчаються вдома, дистанційно.
Староста каже, люди звикли й живуть практично звичайним життям. От тільки на момент нашої з ним розмови вже тиждень у селі знову не було мобільного зв’язку. Звертались до операторів Смарткому – кажуть, їхнє керівництво сумнівається відправляти своїх працівників на усунення неполадок через небезпеку обстрілів. Тож поки що користуються зв’язком за допомогою Старлінку, який надала міська рада. Таким чином можна зателефонувати, прийшовши до старостату. Раніше, каже Сергій Володимирович, Старлінк включали лише при крайній необхідності – побоювались, що ворог може запеленгувати його роботу і скоригувати обстріли. Однак зараз виходу іншого нема – зв’язок вкрай необхідний і для особистих потреб, і для того, щоб, наприклад, хліб замовити.У Берилівці ситуація ще більш критична і зі зв’язком, і зі світлом. Його тут взагалі нема.
– Я проїхав, подивився причини, – каже староста. – Сім поривів лінії тільки до мосту. А далі взагалі стовп лежить. Далі й не дивився – зрозуміло, що електрики туди не поїдуть спецавтомобілем робити світло. Це дуже й дуже небезпечно. Там все проглядається з ворожої сторони, одразу вирахують і почнуть стріляти. Ото ще мій УАЗ старенький якось не чіпають. А це нещодавно мені міська рада новенький УАЗ на старостат видала, по типу «швидкої допомоги», на десять місць, але в Берилівку на ньому – зась. Він яскравий, примітний. Одразу гатити почнуть. Ну, а як дорогу від дощів та грязюки розвезе, тоді мопедом доводиться добиратись.
Сергій Володимирович разом з комунальним працівником старостату Геннадієм Білим в Берилівку їздять, попри небезпеку, регулярно, раз чи двічі на тиждень – людям же треба і хліб, і харчі завозити. Хоча село й належить до евакуаційної зони через безпосередню близькість до кордону (чотири кілометри до лігва ворога), 12 жителів категорично відмовились виїжджати звідти, хоча їм міська рада неодноразово пропонувала і допомогу з переїздом, і забезпечення житлом в інших селах громади – написали письмові відмови про те, що вони відмовляються покидати своє житло й виїжджати звідти. Їздять удвох – каже староста, самому таки боязно, та й старенький автомобіль такий проблемний в управлінні, що кілька кілометрів поганою дорогою від Мощенки до Берилівки видаються справжнім іспитом. Тут потрібен водій-ас. Таким саме і є Геннадій Білий.
– Останній раз як їхали, то ми з Геною вже й бронежилети вдягали, хоча раніше без них катались, – каже староста. – Перед цим як їхали, то метрів за 300 в лісі щось як гахнуло – чи то вибух, чи «приліт», та страшнувато стало. Тож удвох воно ніби й спокійніше, підтримуємо один одного. Мені бронежилет міська рада надала, а Гені хтось зі знайомих наділив.
У Берилівці вже давно обходяться без світла. Староста завозить пальне до генератора, який він відвіз у село. Таким чином можна хоч телефони зарядити. Єдиний мешканець Сеньківки – 52-річний чоловік, по хліб та продукти, які возить староста, в дні його приїзду з’являється у Берилівці. Він переселявся у Сновську громаду, до рідні, але рік пожив і знову повернувся у своє село. Можна тільки уявити таке життя – в повністю безлюдному, розстріляному й випаленому селі, без світла і зв’язку.
Розповідаючи про життя в цих селах, варто додати й те, що територія довколишніх лісів є замінованою. Як каже Сергій Руденок, військові попереджують, що далі, ніж на метр від дороги, не можна ступати. Залишається лише сподіватись, що жителі, які залишаються в них жити, не будуть ігнорувати цей фактор, тим більше напередодні сезону «гриби – ягоди». Сергій Володимирович з властивою йому жартівливістю й іронічністю посміхається:
– Еге ж, як би, як тільки лисички не з’являться, не побігли в Сеньківку за ферму – там найбільше родить. У нас же так: після обстрілу – день паніки, а потім життя повертається на круги своя.
До речі, відвідування лісів – то проблема не лише Мощенки. Староста Лемешівки, яка розташована за 10 кілометрів від російського кордону, Олена Ребенок теж переймається тим, що люди оформлюють допуск для перебування в зоні прикордонного режиму в сподіваннях на можливість «тихого полювання», з якого в сезон живуть селяни. Однак прикордонники категоричні: нові правила перебування в прикордонній зоні діятимуть, отже не треба їх порушувати й наражати себе на небезпеку.
Тож, супереч небезпеці й заборонам, життя в прикордонні продовжується. І не через те, що люди не хвилюються про своє життя. Виїхати в невідомість й вирвати з корінням все, що глибоко проросло в серце й душу – то ніби похоронити себе заживо, кажуть люди. Тому вони філософськи заспокоюють насамперед себе і всіх, хто перебуває в тривожному стані: «Безпека – то поняття відносне. Що нам скаржитись, якщо в інших регіонах людям ще гірше, ніж нам?».
Позаяк навіть в таких умовах українці пристосовуються не тільки виживати, але й зберігати свій звичний уклад, і навіть допомагати військовим. Бо вірять в Україну й в ЗСУ. Вони – звичайні українці. Звичайні селяни. Звичайні герої, які живуть серед нас. Живуть серед війни. Попри все.
Світлана Томаш
Новини Городнянщини
На знімках: зруйновані під час обстрілів у травні будівлі села Мощенки.
